Переїзд у Крим та музична школа

Дитинство, школа та гімнастика

У новій школі в мене не склалося - не в плані навчання, а в спілкуванні з однолітками. Я була вихованою дитиною – не могла дозволити собі прогуляти школу, запізнитися, піти з уроків, не так поговорити з учителем. Цим я викликала неприязнь однокласників, і був період часу, десь із 6 по 9 клас, коли я була "білою вороною" та ізгоєм.

Але – у 9 класі я поїхала на місяць до Ізраїлю – друзі батьків запросили мене влітку у гості. І після приїзду ставлення до мене з боку однолітків різко змінилося. Ще б пак - я і на літаку літала, і в Мертвому морі купалася, і ось тут у мене фотоапарат, а тут наклейки... Це був 1998 рік - тоді навіть імпортні кольорові ручки були в дефіциті, не кажучи вже про все інше. Тому мене дуже швидко "полюбили" у класі і зі мною стали дружити.

Звикла до постійних фізичних навантажень ще в Запоріжжі, на новому місці, в Алупці, мені просто не було куди подіти свою енергію. У місцевому Будинку культури були хіба що танці у вихідні, які я абсолютно не розуміла - ну пострибали ми півгодини з боку на бік, а далі що? У цей час моя мама випадково зустріла сусідку, яка вела своїх доньок у музичну школу. Мама запитала: "Куди такі гарні йдете?" Тітка Люда розповіла, а мама і собі: "Ой і мою візьми". Так ось, з легкої руки мама знайшла мені заняття, щоб я у свої 13 років не страждала від неробства. Пізніше до музичної школи пішла й Таня.

У музичній школі було складно – хто займається, музикою, зрозуміє мене, як це займатися фортепіано у 13 років, коли пальці вже дубові. Але для Алупки я була на гарну трієчку, пілікала чогось там. І шалено хотіла співати - це те, що мені справді подобалося. Тому пішла у хор. Але ось невдача: голос у мене був, а зі слухом не склалося. І вчителька мене смикала: "Ти гарно рот відкривай, але тихенько співай". Мабуть, я своїм співом псувала їй усю картину.

Я, напевно, так і відкривала гарно рот, якби не випадковість. У 2 класі музичної школи я зайшла до кабінету молодої викладачки з Одеської консерваторії, яка проходила у нас стажування. Я за віником зайшла. Вона подивилася на мене і запитала: Ти хочеш співати? У неї, мабуть, недобір був. Кажу: "Дуже хочу". Вона й каже: "Приходь завтра, співатимемо". Так ось я почала співати.

Я співала, вона мене терпіла, і ламала, і поправляла, робила це старанно та професійно і ми вийшли на якийсь непоганий рівень. Слух, завдяки своєму терпінню, завзятості та силі духу, я таки собі напрацювала. Через рік моя викладачка після закінчення стажування поїхала, але порекомендувала мені викладача в Ялті – Алла Олександрівну Спиридонову. Алла Олександрівна вже тоді була літньою - їй тоді було років 75. Наш репертуар складався чи не з "дореволюційних" пісень, щось на кшталт "Нам пісня будувати і жити допомагає", але я досі люблю їх співати...

Думаю, що вміння донести знання у мене саме від цієї талановитої жінки!.. Алла Олександрівна ніколи не показувала голосом, як же це заспівати. Вона могла сказати: «Зуби повинні передні дзвеніти! Звук загорнути... потягнути... притиснути... наповнити... І все було зрозуміло! У неї співали всі: безголосі, без слуху і як добре співали!

Їздила я до неї з Алупки до Ялти на помаранчевому, пропахлому соляркою, автобусі, по найжорстокішому серпантину. Загойдувало мене з дитинства і доводилося десь на півдорозі виходити, щоб... Автобус їхав без мене. Посиджу на лавці - і чекаю на наступний. Приїжджаю до Ялти, зелена, але щаслива! Доїхала - співатиму! Так каталася 3 рази на тиждень – 3 роки.

Інститут та викладання