Сестри Глінські: дівчата у великому бізнесі. Частина 1

«Про пошуки себе та не своє життя»

— Лізо, чому ви покинули перспективну посаду в компанії Shiseido та звернулися до кулінарії?

— Мабуть, років з двадцяти я прислухаюся до себе і так приходжу до розуміння того, що мені дійсно подобається. Коли мені подобалося співати — я співала, подобалося малювати — я малювала.

Але до участі в проекті «МастерШеф» у мене було відчуття, що я проживаю не своє життя. Я не можу сказати, що в мене немає побоювань, але я ніколи не боялася ступити в прірву нового. Мені здавалося, що гірше, ніж є — не буде, до того ж, завжди можна повернутися до точки початку.

Кожну свою роботу я намагаюся робити сумлінно, тому мене завжди чекають і в музичній школі, і в компанії Shiseido ще довго чекали. Але відчуття «не моєї» справи не покидало.

— Що стало поштовхом до реальних кроків в цьому напрямку?

— Я і раніше цікавилася кулінарією, знала, що непогано готую, бачила, що іншим це подобається. Навіть дізнавалася, скільки коштує навчання, замислювалася над тим, що мені 28, і доведеться ще 5-6 років витратити на отримання спеціалізованої освіти. Це багато.

Тоді я думала одразу піти працювати до ресторану, аби пришвидшити процес. Та все склалося інакше — я просто побачила стрічку «Джулі та Джулія», а в ній — паризьку Le Cordon Bleu, і одразу відчула, що це - моя школа. Часто в моєму житті бувають моменти, коли мені потрібна якась підказка, і я точно знаю, що прокинувшись вранці, або переходячи дорогу, я одного дня обов’язково її отримаю. Цей фільм і був тією підказкою.

— Ви одразу вдалися до втілення цього бажання?

— Ні, ціна мене просто шокувала — 33 тисячі євро! Але я не поставила хрест на своїй мрії. Десь глибоко всередині я була впевнена, що рано чи пізно, я там опинюся.

На якийсь час я залишила цю ідею «перетравлюватися». Та якось увімкнула телевізор рівно на рекламі проекту «МастерШеф» і почула про головний приз — навчання у Le Cordon Bleu. В голові промайнуло: «О, так це ж моя школа! На мене ж там чекають!».

Про стосунки сестер та «шоколадну фабрику»

— Тетяно, як з самого початку складалися ваші стосунки з сестрою?

— У нас різниця в сім років, ми зростали разом, і скільки я себе пам’ятаю, Ліза завжди була для мене прикладом. Якщо вона йшла до музичної школи, то і я туди за нею тяглася. Це були голодні 90-ті роки, ми переїхали до Криму (Алупка), але щоночі ми літали на «шоколадну фабрику».

Ось, як це відбувалося: ми сідали на величезні пухові подушки, з вікна відкривався краєвид на море з місячною доріжкою. І Ліза казала, що ось там, у місячному сяйві знаходиться «шоколадна фабрика». Казала, що я політаю вночі, навіть принесу з собою цукерки звідти, але на ранок нічого не згадаю. На ті гроші, що мама давала Лізі до школи, вона купувала мені цукерки і зранку ховала під подушку. Я у Діда Мороза так не вірила.

— Тетяно, чи розлучалися ви з Лізою на довгий строк?

— Так, я взагалі поїхала навчатися до Харкова, мене не було п’ять років і бачилися ми лише по два рази на рік. А Ліза на той час була одружена і жила в Алупці. Потім ми по черзі переїхали до Києва. Я займалася розвитком кар’єри у відомій французькій компанії в медичній галузі, мене все влаштовувало — розвиток, можливості росту.

Наші з Лізою стосунки стали дійсно близькими, коли вона пішла до проекту «МастерШеф». Я бачила, наскільки їй там морально важко, тож намагалася якомога частіше до неї їздити.

Le Cordon Bleu — до та після

— Лізо, тож як воно було — втілити свою мрію?

— Це були дуже змішані відчуття. З одного боку, мені було неймовірно важко в незнайомій країні, без володіння мовою та з дуже обмеженим бюджетом. Але все перекривалося тим, що я щодня усвідомлювала, що живу в одному з найкрасивіших міст у світі, навчаюся у школі, до якої мріють потрапити тисячі людей.

Щодня я відчувала себе щасливою, вбираючи в себе енергію буквально з паризького повітря, надихаючись та посміхаючись перехожим, я раділа навіть дощовій погоді.

— Тетяно, а Ви ж працювали повний день — як Вам вдавалося поєднувати організацію та роботу?

— Так, Ліза запропонувала схему, за якою ми мали вдвох їздити на майстер-класи лише у вихідні. Вона розповіла про всі деталі, а я спробувала зібрати групу самостійно в соціальних мережах. Мені вдалося зробити це доволі швидко, ми сіли на потяг, приїхали до Одеси та провели захід. За ті вихідні я заробила суму, яку на своїй роботі могла отримати лише за місяць.

Я провела якийсь час в скаженому режимі — залишала машину на вокзалі, їхала з Лізою, поверталася — та одразу рушала на роботу. Через два місяці я прийшла до Лізи з валізою і сказала, що буду в неї жити, і запропонувала розвивати напрямок з майстер-класами. Потім було ще багато цікавого, наприклад, досвід видання першої книги, але то - окрема історія.