Желе: застигло одного разу

Легке, блискуче, біле чи кольорове, і здригається — від найменшого дотику. А ще — тане в роті… Його обожнюють діти, його люблять дорослі. І важко уявити, що колись його навіть не хотіли пробувати! А його початковий рецепт мало нагадував теперішнє желе…

«Желе» — від французького «gelee» — холодець, гель, желе — застигла їжа, зазвичай з фруктового соку, цукру та желатину (пектину або агар-агару). Також желе називали студенисту масу, яку отримували в процесі тривалої варки шкір і кісток тварин.

Перші згадки про продукт, схожий на желе, відносяться до XIV-XV століття — в цей час у Європі почали готувати та їсти щось дуже схоже на желе. Того часу желе мало липку консистенцію, молочний колір і виготовлялося з повітряних бульбашок осетрових риб, тому продукт виглядав не дуже привабливо і на смак був не дуже приємний. Кажуть, що Наполеон і його дружина Жозефіна любили ласувати желе — вже не з м’ясних продуктів, а з фруктів — вважалося, що желе добре впливає на чоловіче здоров’я. Але желе для Наполеона готували явно не на желатині — адже він з’явився лише після смерті полководця. Однак свою популярність желе здобуло саме завдяки желатину, і сталося це в США.

У 1845 році американський інженер Пітер Купер винайшов сухий желатин — запатентував технологію виробництва сухого порошку з тваринних шкур, кісток і сполучних тканин. «Прозора речовина, що містить усі інгредієнти, придатні для подачі на стіл у зручній формі, при цьому потрібно лише додати гарячу воду для розчинення...», — так інженер описував новий продукт. Але що далі з ним робити — Купер не знав. І про порошок забули — на 50 років.

Лише в 1895 році американець Перл Б. Уейт придумав додавати в желатин фруктові барвники та ароматизатори — і так, у нього вийшло щось дуже схоже на сучасне желе! Здавалося б, ось він — успіх! Жена Перла навіть дала назву продукту — «Джелл-О». Але — не так сталося, як гадалося. Новий продукт сприйняли з обережністю, і не просто не купували — навіть пробувати відмовлялися!

Містер Уейт розчарувався і продав свій патент містеру Вудворту за 450 доларів (!). Вудворт спочатку був сповнений ентузіазму, але — продажі залишалися на нулі, а пакети з «Джелл-О» припадали пилом на полицях. І тоді Вудворт організував рекламну кампанію...

Желе було врятоване — молоді і красиві актриси на плакатах тримали в витончених руках тарілки з желе і насолоджувалися смаком десерту.

У 1902 році Вудворт вже продавав «Джелл-О» на 250 тисяч доларів на рік! Його, до речі, досі продають в Америці під цією назвою.

У 1950-х роках барвників і ароматизаторів ставало все більше, видів фруктового желе з’являлося все нові і нові. У книзі рецептів від Вудворта було більше 2200 рецептів. У 1968 році було продано 718 млн. пакетиків «Джелл-О»! Але після цього продажі сильно впали — частково через прагнення харчуватися не штучними, а натуральними та малокалорійними продуктами. Крім того, з вживанням желе асоціювали початок в країні спад рождаемості. І обсяг продажу «Джелл-О» впав з 715 млн пакунків у 1968 році до 305 млн у 1986 році.

Відродження колишньої слави «Джелл-О» сталося в 1987 році. Щільні кекси з желе, які можна було брати руками, стали надзвичайно популярними серед дітей дошкільного віку, а молодим людям подобалося желе з додаванням водки. Щойно обраний президент Білл Клінтон ласував вишневим желе на прийомі в День Подяки, а також на Різдво.

Зараз желе таке ж популярне — як в США, так і в нас. А готують його не тільки на желатині, але й з використанням рослинних желюючих продуктів — пектину та агар-агару. Але якби не реклама містера Вудворта — хто знає, яким би було сучасне желе…